Подумки збираюся до школи, виходжу на свою вулицю. Ще вчора ввечері тут ганяли м’яча дітлахи, сиділи на лавці й слухали пісні під гітару старші, а сьогодні всі йдуть до школи. Серйозні, охайні, сконцентровані, тягнуть на своїх плечах великі ранці. Чути веселий сміх, розмови… Кожен заклопотаний, у очікуванні зустрічі з однокласниками, учителями. Рухаюсь із загальним потоком і я. Моя вулиця дуже красива! Люблю берізки, які схиляють свої тонесенькі гілочки над дорогою. Їх листя тріпоче, ніби хвилюється. Люблю низенькі вишеньки, які буйно цвітуть навесні, – і голова йде обертом від цієї краси та п’янкого аромату. Люблю шовковисту зелену травичку та різнобарв’я квітів на клумбах уздовж парканів. Та найбільше люблю тих людей, які стежать, щоб біля їхніх садиб завжди був порядок.
   Ось і подвір’я школи. Горджуся, що навчаюся саме тут. Гімназія моя незвичайна! Можливо, тим, що тут працювала моя улюблена бабуся, а зараз трудиться дядя й хрещений тато,  а можливо, і тому, що школу цю виплекала людина, яку в моїй родині всі поважають – Герасименко Ніна Василівна. Її портрет  висить у холі гімназії, тож кожного ранку вона привітно зустрічає своїм теплим поглядом кожного школяра. Так вона робила, будучи живою… Як на мене, це їй вдається й до сьогодні. Піклується про нас і нинішній директор. А ще мені здається, що тут, у моїй гімназії, найсправедливіші й найрозумніші вчителі… Мурашник поступово наповнюється школярами. Ще мить – і всі розійдуться по класах.